Головна » Статті » 2013 \ № 1 » РОЗДІЛ 1. ТЕОРІЯ, ІСТОРІЯ, ФІЛОСОФІЯ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА

М. Яцишин Розмежування правових реалій у процесі творення кримінально-правових норм (огляд сучасних наукових сентенцій)

      УДК 340.12:340.13:34 3.2.01

      М. Яцишин

Розмежування правових реалій у процесі творення кримінально-правових норм (огляд сучасних наукових сентенцій)

Статтю присвячено аналізу наукових підходів до з’ясування правової реальності в процесі творення кри­мінально-правових норм. Наявна система виконання кримінальних покарань та попереднього ув’язнення не відповідає сучасному рівню розвитку суспільства й держави, а також задекларованим принципам поваги до прав і свобод людини в процесі виконання покарань. Тому питання формування державної політики в цій сфері набуває першочергової ваги.

  Ключові слова: правова реальність, кримінально-правова норма, нормативно-правовий акт, покарання.

  Постановка наукової проблеми та її значення. Питання формування правової політики на сучасному етапі українського державотворення набуває першочергової ваги внаслідок кількох при­чин: по-перше, через суспільну потребу приведення цієї політики у відповідність до реалій внутріш­ньополітичного життя країни; по-друге, недосконалість і неефективність законодавчого процесу та, загалом, процесу нормотворення; по-третє, через непоодинокі випадки нехтування основними суб’єктами правотворення основоположного принципу розмежування правових реалій на засоби й цілі, факти та цінності, на часткове й ціле (загальне), нерідко забуваючи про те, що і правова наука, і правова практика мають системний, функціональний та структурний аспекти, а сучасне пра­вознавство покликане охопити й дослідити правову дійсність у єдності, цілісності та взаємозв’язках.

  Нині в науковому середовищі активізувався пошук раціонального розв’язання назрілих проблем. Слід відзначити, що останнім часом, незважаючи на побутуючу думку про відсутність в україн­ському джерелознавстві узагальнюючих праць із кримінального (кримінально-виконавчого) джере­лознавства, є всі підстави стверджувати про наявність у теорії права сучасного поняття джерела права (яке поширюється й на кримінально-правові норми), наукових сентенцій (хоча й не зовсім однозначних) щодо внутрішньої та зовнішньої форм його вираження, методик систематизації (діяль­ності з упорядкування й удосконалення нормативних актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості через створення нових нормативних документів чи збірників), інкорпорації (систе­матизації нормативних актів у збірниках у певному порядку) і, врешті, кодифікації (систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, та створення зведеного нормативного акта-кодексу).

  Аналіз досліджень цієї проблеми. У юридичному джерелознавстві розрізняють кілька видів джерел права (правовий звичай, правовий прецедент, нормативно-правовий договір та ін.), серед яких найпоширенішим є нормативно-правовий акт – основне джерело права в державі. На думку багатьох дослідників (В. А. Дудченко, Н. Ю. Задирака, І. І. Котюк, А. Ю. Олійник, П. В. Онопенко, П. М. Рабінович, С. Є. Федик й ін.), поширеність нормативно-правових актів пояснюється пере­вагами такого способу вираження юридичної норми саме з погляду загальнолюдських принципів права, визначаючи такі їхні переваги та можливості: чітко, зрозуміло й однозначно формулювати зміст юридичних прав та обов’язків; якнайшвидше доводити до відома адресатів юридичної норми її зміст; забезпечувати сприятливі умови для правильного, адекватного розуміння адресатом змісту норми права; оперативно змінювати чи скасовувати юридичну норму; упорядковувати, погоджувати, систематизовувати численні юридичні норми [1].

  Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження. Наве­де­ний вище перелік не включає такі важливі поняття, як «суспільна потреба» або «суспільний інтерес». Адже саме вони в процесі творення кримінально-правових норм (як і норм більшості інших галузей права) є рушійною силою захисту інтересів особи, суспільства й держави, що цілком відповідає положенням загальновизнаних норм і стандартів у сфері призначення та виконання кримінальних покарань. Саме захист інтересів суспільства (а, врешті, держави й кожної конкретної особи) визнано міжнародною спільнотою як основну мету кримінальної відповідальності.

  Стосовно цього «Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими» [2] визнають, що метою, яка виправдовує вирок засудження до тюремного ув’язнення або взагалі позбавлення волі, є, в підсумку, захист суспільства (правило 58). Аналогічно і Європейські тюремні правила, які прийняті в повній редакції 2006 р. (рекомендації Rec) (2006) 2 Комітету Міністрів Ради Європи від 11 січня 2006 р. [3], підкреслюють, що ніхто не повинен позбавлятися волі, за виключенням випадків,  коли позбавлення волі застосовується як крайній захід.

  Ці й інші ключові моменти кримінально-правового нормотворення засвідчують, з одного боку,  особливу структуру норм кримінального та, зокрема, кримінально-виконавчого змісту, з іншого – підтверджують правильність виділення кримінально-виконавчого законодавства в самостійну галузь права, яка потребує особливої уваги з боку  держави, особливо з боку Верховної Ради України як вищого законодавчого органу країни.

  Підтвердженням вищезазначеного є наукові сентенції провідних фахівців у галузі кримінально-виконавчого законодавства (А. Х. Степанюк, А. П. Гель, О. В. Лисодєд, І. С. Яковець й ін.), викла­дені в науково-практичному коментарі Кримінально-виконавчого кодексу України. Так, коментуючи зміст ст. 2 КВК України, вони зазначають, що хоча метою виправлення засудженої особи є в підсумку захист суспільства від злочинності, попередження загрозливих щодо нього злочинів, цієї мети можна досягти лише тоді, коли після відбуття покарання та повернення до нормального життя в суспільстві правопорушник виявляється не тільки готовим, а й здатним підкоритися законодавству та забезпечувати своє існування. Саме тому серед цілей кримінально-виконавчого законодавства названо створення умов для виправлення особи [4, с. 6–7].

  Дійсно, виправлення засуджених передбачається в кримінальному законі як одна з основних цілей покарання (ст. 50 КК), а в ч. 2 ст. 65 КК України [5] прямо вказується, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. При цьому кримінальний закон має на увазі так зване «юридичне виправлення», що включає невчинення нового злочину й відповідну поведінку в період відбування покарання.

  Вважаємо, що в цьому проявляється ще одна особливість кримінально-виконавчого законо­давства – його тісний зв’язок, взаємодія з кримінальним законом. Так, аналіз кримінального та кри­мінально-виконавчого законодавства дає підставу зробити висновок про існування трьох ступенів виправлення – «стає на шлях виправлення», «став на шлях виправлення», «довів своє виправлення», – критерії визначення яких на нормативному рівні законодавцем не передбачені. Натомість, як вважають фахівці, визначення ступеня виправлення має важливе значення при застосуванні різних заохочувальних або каральних норм: умовно-дострокового звільнення, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (статті 81, 82 КК), зміни умов тримання як у межах однієї установи, так і через переведення до установи іншого виду (статті 100, 101 КВК) тощо. Саме на підставі оцінки ступеня виправлення засудженого суд (а в окремих випадках – адміністрація органу чи установи виконання покарань) має робити висновок про доцільність застосування відповідної норми закону.

  Отже, як ми вважаємо, неможливо звужувати предмет правового регулювання процесу вико­нання покарань виключно до законодавчих положень у відносинах між державою й засудженими. Тому за наявності прогалин у кримінально-виконавчому законодавстві України значні сфери су­спільних відносин, що реально мають місце під час виконання покарань, не охоплюються та не забезпечуються законодавчим регулюванням. Існує проблема, яка мотивує потребу заповнення цих прогалин у кримінальному й кримінально-виконавчому законах, які б за змістом і сутністю відпо­відали та не суперечили вимогам Конституції України й інших законів, що мають вищу юридичну силу та на виконання яких видаються підзаконні акти для регламентування порядку виконання цих законів.

  У зв’язку з цим виникають об’єктивні підстави для розгляду галузі кримінально-виконавчого законодавства в широкому розумінні: воно може визначатися як уся сукупності нормативно-пра­вових актів (законів і підзаконних нормативно-правових актів), які регламентують суспільні відносини, що належать до предмета його регулювання.

  Отже, кримінально-виконавче законодавство в широкому розумінні постає як комплексна систе­ма взаємопов’язаних за змістом, сутністю, метою та завданнями сукупності законів, чинних міжна­родних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, і підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини, які виникають із приводу й у процесі виконання та відбування кримінального покарання, і застосування до засуджених заходів виправного впливу й здійснення правозастосовної діяльності.

  Ще одна особливість норм кримінально-виконавчого права полягає в тому, що їх зміст стано­вить такі правила поведінки, які нормами ніякої іншої галузі права не передбачені. Вони регулюють повсякденне життя та побут засуджених, їхню участь у праці, дозвілля, проведення серед них виховних заходів, навчання – тобто ті відносини, учасниками яких є засуджені і які у звичайному житті (на волі) регулюються нормами інших галузей права та моралі.

  Загалом, головними завданнями, які й визначають сутність кримінально-виконавчої норми (за­кону), є визначення принципів виконання покарань, правового статусу засуджених, їхніх прав та обов’язків; регулювання порядку, умов виконання й відбування кримінальних покарань; охорона та захист прав, свобод і законних інтересів засуджених; визначення заходів виправлення засуджених та профілактики їхньої асоціальної поведінки; визначення системи органів й установ виконання покарань, їхньої функції та порядку діяльності; участь громадськості у виховному процесі, контроль і нагляд за діяльністю органів  установ виконання покарань; подання допомоги особам, звільненим від покарання, контроль та нагляд за ними.

  Урахування й реалізація цих завдань у процесі творення кримінально-правових норм дасть змо­гу позбутися їх пересічності, дублювання, вивільнить значну кількість неефективних норма­тивно-правових актів, у тому числі й законодавчих, допоможе краще визначитись із суб’єктами кримі­нально-правового нормотворення по всій вертикалі законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

  Процес кримінально-правового нормотворення вимагає розмежування й водночас кореляції (дотримання відповідної співвідносності соціальних, регулятивних, правоохоронних, спеціальних, запобіжних або заборонних функцій), проводить чіткий поділ функцій на матеріальні та проце­суальні, як у кримінальному й цивільному праві.

  Однак, за нашими спостереженнями, вищеназвані функції досить реально проявляються в кри­мінально-виконавчому нормотворенні та вимагають розмежування й кореляції. Наприклад, со­ціальна функція передбачає надання засудженим усіляких видів соціальної допомоги, зокрема в їхній соціальній адаптації, трудового, побутового влаштування тощо. Регулятивна – регулює суспільні відносини, які складаються в процесі виконання-відбування кримінального покарання між усіма суб’єктами цього процесу. Правоохоронна функція своїми нормами забезпечує охорону прав, свобод і законних інтересів усіх учасників пенітенціарного процесу, спеціальна – реалізує норми, які форму­люють принципи, завдання й основні положення кримінально-виконавчого законодавства, уста­новлюють порядок вступу  в дію нових нормативних актів. Запобіжна (заборонна) – реалізує норми законодавства, спрямовані на запобігання вчиненню злочинів як засудженими, так і іншими особами (загальна та спеціальна превенція) тощо.

  На підтвердження вищезазначеного Т. А. Денисова й деякі інші дослідники вводять у науковий обіг поняття «виправна функція», аргументуючи тим, що кримінально-виконавче законодавство, (як і право загалом) виконує гуманну мету, а саме набуття таких соціально корисних змін особою засудженого, які дають йому змогу відмовитися від подальшої злочинної поведінки, не порушуючи при цьому його загальнолюдських прав [7, с. 18].

  Так само, як і функції, вимагають чіткого розмежування в нормах кримінально-виконавчого права його принципи. Більшість дослідників єдині в тому, що ця галузь права ґрунтується на принципах, які відповідають основним засадам побудови та функціонування національної правової системи, закріпленим у статтях 8, 9 і 19 Конституції України: верховенства права, що передбачає неухильне дотримання правових принципів незалежно від міркувань стосовно їхньої політичної доцільності.

  На жаль, а точніше – на шкоду загальнодержавним інтересам і суспільним потребам, саме політична доцільність визначає сьогодні головні орієнтири процесу нормотворення, у тому числі й у кримінально-виконавчій сфері. І саме тому доцільність багатьох із таких норм, схвалених вищими судовими установами України, не знаходить підтримки в суспільстві та підтвердження в міжнародних, зокрема європейських, судових інстанціях.

  Висновки й перспективи подальших досліджень. Підсумовуючи викладене вище, можемо зробити такі висновки:

  1. Розмежування нормативних актів не означає їх відокремлення або протиставлення. Ідеться про те, щоб кожен нормативно-правовий акт узгоджувався з конституційно визначеними функ­ціональними обов’язками суб’єктів їх нормотворення (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади, наділені правами нормотворення), що дасть змогу уникнути дублювання, повторень, доповнень, посилить відповідальність за точне, своє­часне й неухильне виконання ними встановлених правових і соціальних норм.

  2. Розмежування  нормативно-правових актів не повинно порушувати їх ієрархічної підпо­рядко­ваності, яка й визначає юридичну силу документа (закони, укази та розпорядження глави держави, постанови уряду, акти центральних органів виконавчої влади й ін.).

  3. Нормативно-правові акти органів виконавчої влади, що визначають права та обов’язки гро­мадян, у тому числі засуджених й ув’язнених, мають бути доведені до відома у встановленому за­коном порядку. У противному разі вони є нечинними. До того ж Конституція України (ст. 55) гарантує кожній особі право на оскарження в суді будь-яких актів, якщо вони порушують права й свободи людини та громадянина.

  Загалом, це дасть змогу довести важливість змісту нормативно-правових актів кримінально-виконавчого спрямування, їх гуманізм і демократичність, зокрема в частині захисту прав та свобод людини, при умові їх чинності критеріям, визначеним у цій статті.

Джерела та література

1.                     Рабінович П. М. Особливості тлумачення юридичних норм щодо прав людини (за матеріалами практики Європейського суду з прав людини) / П. М. Рабінович, С. Є. Федик // Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядувння АПрН України. Серія І. – Львів : Астрон, 2004. – Вип. 5.

2.     Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими // Збірник нормативних актів з кри­мінально-виконавчого права України / уклад. В. М. Трубников, Ю. В. Шинкарьов. – Х. : Харків юрид., 2008. –  С. 78–90.

3.     Європейські пенітенціарні правила // Збірник нормативних актів з кримінально-виконавчого права України / уклад. В. М. Трубников, Ю. В. Шинкарьов. – Х. : Харків юрид., 2008. – С. 127–167.

4.     Кримінально-виконавчий кодекс України: науково-практичний коментар. – Вид. друге, доповн. і переробл. / А. Х. Степанюк, І. С. Яковець ; за заг. ред. А. Х. Степанюка. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2008. – 560 с.

5.     Кримінальний кодекс України : офіц. вид. – К. : Парламент. вид-во, 2003. – 172 с.

6.     Философская энциклопедия. – М. : Изд-во «Советская энциклопедия», 1970. – Т. 5. – С. 168, 437.

7.     Денисова Т. А. Поняття кримінально-виконавчого права / Т. А. Денисова // Кримінально-виконавче право : навч. посіб. / за ред. Т. А. Денисової. – К. : Істина, 2008. – С. 9–32.

  Яцишин М. Разграничение правовых реалий в процессе создания уголовно-правовых норм (обзор современных научных сентенций). Статья посвящена анализу научных подходов к выяснению правовой реальности в процессе создания уголовно-правовых норм. Существующая система исполнения уголовных наказаний и предварительного заключения не соответствует современному уровню развития общества и го­сударства, а также задекларированным принципам уважения прав и свобод человека в процессе исполнения наказаний. Поэтому вопрос формирования государственной политики в этой сфере приобретает перво­оче­редную важность. Сегодня в научной среде активизировался поиск рационального решения существующих проблем. Создание уголовно-правовых норм, в широком смысле, выступает как комплексная система связанных по сути, смыслом, целью и задачами, действующих международных договоров, регулирующих данную сферу общественных отношений.

  Ключевые слова: правовая реальность, уголовно-правовая норма, нормативно-правовой акт, наказание.

  Yatsyshyn M. Differentiation of Legal Realities in the Criminal Law Norms Making Process (Overview of Current Scientific Maxim). The article is devoted to the analysis of the scientific approach towards finding out legal reality in the criminal law making process. The current system of execution of criminal sentences and pre-trial detention does not meet the current level of development of society and the state, as well as the declared principles of respect for human rights and freedoms in the penitentiary process. Therefore the question of public policy in this area is of primary importance. Today, the scientific community intensified search for a rational solution of pressing problems. Creation of criminal law norms in the broadest sense, appears as a complex system involving in essence, meaning, purpose and objectives set laws and applicable international treaties that govern this area of public relations.

  Key words: legal reality, criminal law, the legal act, punishment.

 


© Яцишин М., 2013

Категорія: РОЗДІЛ 1. ТЕОРІЯ, ІСТОРІЯ, ФІЛОСОФІЯ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА | Додав: event (01.05.2015)
Переглядів: 255 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
ВІДПОВІДАЛЬНИЙ СЕКРЕТАР
Крикунов Олександр Вікторович
4025 м. Луцьк
вул. Винниченка, 30



+38 (0332) 240411 ipsnu2013@gmail.com
Мапа
sample map